Читать онлайн книгу "Снулль вампіра Реджінальда"
Снулль вампiра Реджiнальда
Генри Лайон Олди
Три повiстi про чудеса #2
Генри Лайон Олди
Снулль вампiра Реджiнальда
Багато хто заздрить менi. Знаходять у старому Нихонi тисячу достоiнств, що заслуговують палкого, трепетного почуття заздростi. Вони бачать мету, але не шлях, предмет, але не плату. А коли я кажу iм, що чисте джерело та збитi ноги – невiддiльнi, вони дивуються. Якщо чесно, то я теж заздрю – цьому святому, цьому дитячому подиву.
Жадiбнi, боягузливi, сварливi дiти, – але все одно дiти.
Із записiв Нихона Сивочола
CAPUT I
де ридають жiнки й супляться чоловiки, лунають прокляття на адресу XIII Вальпургiналiй, нападають кiстяки, приндяться мудрецi i летять королiвськi депешi, але трое героiв уже готовi вирушити в дорогу, за покликом обов’язку
– Без мене ти нiкуди не поiдеш!
– Люба, нумо без iстерик. Ти знала, що то значить вийти замiж за венатора?
– Нiчого я не хочу чути! Або ми iдемо вдвох, або ти залишаешся вдома!
– Хочеш води? З льодом?
– І я виллю ii тобi на голову! Ну чому, чому обрали саме тебе?
– Тому що я – славетний мисливець на демонiв.
– Ти – мерзотник! Ти хочеш кинути дружину напризволяще!
– Ти перебiльшуеш, радосте моя.
– Нi крапельки!
– Гаразд. Я – мерзотниквенатор. Досвiдчений. Із чудесною репутацiею. Із заслугами перед суспiльством. І, як наслiдок, цiлком гiдний вибору мiськоi ради Брокенгарца й курфюрста Леопольда особисто. Дивно iнше: чому мене обрали тiльки тепер, на обслуговування XIII Вальпургiналiй… Як гадаеш, менi варто образитися?
Фортунат Цвях попрямував до столу, взяв порожнiй келих iзпiд вина, що залишився стояти звечора, налив туди води й вихилив одним духом, не пропонуючи дружинi. Вихлюпне в лице, вiдьма, й оком не змигне. Розмова стомила венатора. У халатi й нiчному ковпаку, неголений, невиспаний, вiн почувався не готовим до сiмейних сцен. Інша рiч, якби ми були в камзолi, при шпазi…
І в перуцi з кучерями до плiч.
І з тростиною в руцi.
Тодi можна сперечатися iз дружиною навiть у присутностi коханки.
– Ми три днi тому повернулися з курорту! – навела кохана дружина аргумент, неспростовний на ii думку, але загадковий для цiлого натовпу мудрецiв. – Вiдпочили, розважилися… Я сподiвалася, ти знайдеш час попрацювати зi мною перед захистом!
Приклавши холодний келих до чола, мисливець на демонiв згадав курортний Баданден. Там парi Цвяхiв довелося брати участь у ризикованому полюваннi на Лисого Генiя. А згодом, про що коханiй дружинi знати не належало, венатор мав сумнiвне задоволення оперувати молодого аристократа. Видаляти менталпухлину невiдомого характеру й походження – вороговi не побажаеш.
Вiдпочили, називаеться. Розважилися.
Цiкаве в тебе, люба моя, уявлення про вiдпочинок.
– Отже, так, – пiдсумував вiн твердим, як йому здавалося, голосом. – Завтра на свiтанку я iду до Брокенгарца. Знехтувати обов’язком венатора й особистим запрошенням курфюрста Леопольда я не можу. Ти залишаешся вдома й готуешся до захисту магiстерського дисертату. Через дванадцять днiв…
– О-о!
– …щонайбiльше через два тижнi я повернуся. В нас буде пiвтора мiсяця для занять. Годi, суперечку закiнчено.
Фортунат плекав мало надiй, що владний тон подiе на дружину. Руда Мелiс, у дiвоцтвi – ятрийська вiдьма, була не з тих, кого можна втихомирити вольовим натиском. Скорше навпаки. Але – дивна рiч! – дружина схлипнула й повернулася до люстерка, передумавши сваритися далi.
– Це дуже небезпечно? – запитала вона пiсля тривалоi (хвилини пiвтори, не менше!) мовчанки. – Я маю на увазi Вальпургiналii?
– Не буду лукавити, люба. Мiж такими людьми, як ми, немае мiсця для неправди, – сувора зморшка залягла межи бровами мисливця на демонiв. – На два днi й три ночi мiсто стае здобиччю…
– Чим-чим?
– Я хотiв сказати, що Брокенгарц вiдкриваеться для вампiрiв i перевертнiв, iнкубусiв та суккубарiв, ламiiв та iгiсiв. Для iхнiх обрядiв i оргiй. Для чорних банкетiв, на яких калiчкишпiльмани грають на вiдтятих кiнських головах смичками, змайстрованими iз котячих хвостiв. Вальпургiяни iдять щурятину без солi, п’ють вiдвар мухоморiв iз коров’ячих ратиць-довбанок i коять усiлякi бешкети. Як ти вважаеш, це схоже на салон маркiзи П’емпеналь?
Мелiс тихенько схлипнула.
– Навряд чи, – погодилася вона, припудривши носика. – В салонi маркiзи iдять перепелiв i п’ють iз кришталю. А шпiльмани грають на скрипках роботи Гоццi. Їйправо, на мiсцi курфюрста Леопольда я давно звiльнила би Брокенгарц вiд цього лиха. Невже так важко вiднадити погань?
– Неможливо. Традицiя, гори вона синiм полум’ям! Ще курфюрст Бонiфацiй Вiдважний, Леопольдiв пращур, пiдписав договiр iз пустельником Вальпургом, iнкубусом-розстригою. Вiдтодi жоден лорд Брокенгарца не ризикнув вiдмовитися вiд чергових Вальпургiналiй. На щастя, це вiдбуваеться не щороку. Зажди, зажди…
Вiн випростався, грiзний i обурений. Якби Мелiс не знала свого чоловiка, то подумала б, що Фортунат Цвях вирiшив набути виплеканого Вигляду – так вiн переслiдував iнферналiв на неясних ярусах володiнь Нижньоi Мами.
– А якщо тебе спитають про це на захистi?
Наступнi пiвгодини були присвяченi осуду чарiвницьнедоучок, якi кепсько знають «Курс новiтньоi iсторii шабашiв», роздiл 16, «Весняний переддень».
– І все одно не розумiю, – мовила колишня вiдьма, в недалекому майбутньому – магiстр Високоi Науки з дипломом, – коли догана закiнчилася. – Переддень весняний, а зараз – друга половина лiта…
Венатор вiдставив убiк глечик iз водою. І взяв другий дзбан, трохи менший: iз червоним «La Morte». Вiн звичайно не пив зранку, але бесiда вже його стомлювала.
– Перенесли, – стенув плечима. Пальцi нервово смикали пояс халата, зав’язуючи й розпускаючи хитрi вузли. – За узгодженням з астрологiчною комiсiею Колегiуму Волхвування. Кажуть, зiрки так стали.
– От! Зiрки!..
– Слухай, а власне, яка рiзниця: весна, лiто? Влiтку навiть краще. Дощi не мрячать, дороги не розквашенi…
– Дороги! А я тут змучуся, знаючи, що ти там – один!
– Чому один? Нас буде дванадцятеро: найкращих iз кращих. Парна Дюжина – це теж традицiя. Перед початком Вальпургiналiй курфюрст Брокенгарцький розсилае запрошення вiдомим венаторам. Де просить – завваж, люба, курфюрст просить! – прибути, щоб гарантувати безпеку мирного населення. Природно, ми прибуваемо й забезпечуемо.
– Ми? Ти ж казав, що iдеш туди вперше!
«Улюблених усi вбивають», – згадався Фортунатовi рядок iз балади Адальберта Меморандума, народного ятрийського поета. Далi в баладi карбованим ямбом перелiчувалися рiзнi варiанти способiв убивства.
– Я такого не казав. Я значився в Парнiй Дюжинi VIII i IX Вальпургiналiй! Плiчоплiч iз Гарпагоном Понурим, моiм учителем, i великим Тiльбертом Люстеркою! Із братамиблизнюками Нiльсом та Йоханом ван Хейзингами! До речi, я був единий, хто вiдрiзняв Нiльса вiд Йохана. А потiм про мене забули! І лише тепер, як я сказав тобi на початку…
Ще пiвгодини пiшли на самовихваляння. До нього виразно домiшувалася образа на куцу пам’ять улаштовувачiв, що забули про Фортуната Цвяха. Руда Мелiс серцем чула, що милий чоловiк, бовкнувши зайвого, вiдводить розмову вбiк, але впiймати на гарячому не могла.
Та, чесно кажучи, й не хотiла.
Руда вiдьма знала, що таке бути дружиною венатора.
– Цур iм, твоiм Вальпургiналiям! Їдь-iдь, i нехай тебе зжере гомолюпус!
В останнiх словах майбутньоi магiстреси не вiдчувалося запалу. Звiсно ж, чоловiк поiде. І гомолюпус його не зжере, подавиться. Ото дурник: дружина хвилюеться, переживае, а вiн бундючиться, аж дметься од лиха. Наче орденом нагородили…
Вiдьма глянула в дзеркало – i зойкнула. Замiсть свого не дуже юного, але ще цiлком привабливого личка Мелiс побачила в дзеркальнiй гладiнi незнайомця: лисого старого зi шрамом на щоцi.
– Доброго здоров’ячка, – старий уклiнно схилився, сяйнувши лисиною. – Вибачте, що без запрошення. Фортунат удома?
Позаду непрошеного вiзитера клубочилося й палахкотiло. Часом iз полум’яного мороку проступали стiни пiдземелля: горбкувате камiння, низьке склепiння, в трiщини вбито лиховiсного вигляду гаки. Кiстяк на ланцюзi доповнював картину. Сiпаючись, мов у пропасницi, вiн часом простягав пальцi до старого та клацав зубами, раз по раз промахуючись на якусь жалюгiдну п’ядь.
– Згинь! – не обертаючись, наказував старий. – Спопелю! Прошу пробачення, мiстрис, це я не до вас…
Вiдьма вiдсунула крiсло вбiк, аби чоловiк краще бачив дзеркало.
– Любий, до тебе прийшли!
– Хто? Звiдки?
– Помоему, з пекла. Сказати, що ти пiшов до Матiаса Кручека?
– У жодному разi! – Фортунат примружено вдивився в клуби диму. – Гарпагоне, друзяко! Для тебе я завжди вдома!
Радостi венатора не було межi. Вiн навiть засунув руку в дзеркало по лiкоть i обмiнявся зi старим мiцним потиском. Назад Цвяхова долоня вернулася геть закiптюжена. Кiмнатою розiйшовся задушливий запах гару.
– Знайомтеся! Мелiс, це Гарпагон Понурий, мiй учитель. Гарпе, це Мелiс, моя дружина. Даруй, що втручаюся, але схоже, кiстяк тебе дiстав. Менi спалити його, чи ти сам?
Гарпагон тричi плюнув через плече. Спалах – i буйний кiстяк, котрий мить тому схопив-таки старого за чемеру, згинув разом iз ланцюгом. Почулися стогони. Вони швидко перейшли в безтямне белькотання i затихли.
– Щиро радий знайомству. Мiстрис, ви чарiвнi. Цей маленький пройдисвiт вас негiдний, – в Гарпагонi вiдчувалися порода й виховання. І схоже, перше боролося з другим. – Фарте, я на кiлька слiв. По приiздi до Брокенгарца ми з Люстеркою будемо чекати тебе в «Замурзаному Фрiцi». Захопи амулет вiд пристрiту, який ти менi обiцяв. Якщо гребеневi хрящi василiска засохли, поклади в гнiздо новi. Домовилися?
– Не знаю, Гарпе, – венатор насупився. – Можливо, я не приiду. Вам доведеться шукати менi замiну.
– Хлопчику, ти незамiнний!
– А всетаки…
Здавалося, кiстяк, перетворившись на невидимку, вибрався iз дзеркала в кiмнату й тепер тримае за петельки засмученого Фортуната.
– Ти хворий?
– Я здоровий, наче троль. Мене дружина не пускае.
– Ох, Овал Небес! Мiстрис, скажiть: вiн жартуе?
Старий здивувався так, що морок вiдсахнувся геть. Пiдземелля освiтилося замогильною синявою. Шрам на Гарпагоновiй щоцi почав пульсувати й бризкати iскрами. «Бiжiмо!» – закричав хтось удалинi. Почувся тупiт. Зображення в дзеркалi спотворилося, взявшись кривавими патьоками.
– Вiн жартуе, – квапливо заперечила Мелiс. – Вiн у мене великий жартiвник. Агов, ви де?
– Я тут, – старий повернув дзеркалу колишню яснiсть. Стало видно, що стеля в далекому кутку дала трiщину й осьось може обсипатися. – Ще раз благаю пробачити мою настирливiсть. Із такими клiентами забуваеш про гарнi манери. Фарте, пам’ятай про амулет. «Замурзаний Фрiц», гребеневi хрящi – свiжi. Коли нi, я ображуся. На все добре.
Дочекавшись зникнення старого венатора, Мелiс ретельно протерла люстро вiхтем.
– Гарний у тебе вчитель, – кинула вона чоловiковi.
– Еге ж, – погодився Фортунат.
Учора вiн особисто попросив Гарпагона про «випадковий» вiзит. І Понурий погодився. А мiг же й вiдмовити – мисливець на демонiв прекрасно знав характер наставника. Втiм, трапляються моменти, коли чоловiки повиннi пiдтримувати один одного.
Якщо, звiсно, вони – справжнi чоловiки.
* * *
Площа, що розкинулася перед Реттiйським Унiвермагом, вражала уяву своiми розмiрами. Вона була така маленька, що гiсть столицi, прийшовши сюди вперше з намiром оглянути визначну пам’ятку, голосно дивувався:
– І це, братчики моi, площа? Так, майданчик, квадратний п’ятачок, дуля з маком. Адже тут двi карети не розминуться без клопоту…
Гiсть стояв, роззявивши рота, й не одразу помiчав кiлька чудес.
Наприклад, другокурсникiв iз факультету iнтенсивного екзерцизму. Нi, ясна рiч, молодi вигнанцi вже самi по собi мали своерiдний вигляд. Але коли вони галасливою гурбою простували через площу, вiд Унiвермагу до скверу з Дiвицею-зДзеркалом, крок за кроком малiючи, – отут уже хоч стiй, хоч падай! Шлях iм подовжувався замiсть того, щоб скоротитися, маленькi нiжки мiряли простiр, маленькi ручки жестикулювали, зображуючи залiковi паси та помахи…
Вiчний Мандрiвець – свiдок! Крихiткилiлiпутики встигали на додачу викурити по люльцi, перш нiж зникнути остаточно в заростях чагарiв.
Тi з гостей, хто вiдважувався повторити шлях другокурсникiв, з’ясовували, що вони-то меншими не ставали. Це Унiвермаг позад них робився бiльшим. І дорога розтягувалася, мовби на дрiжджах. Ідеш, iдеш, до скверу, здаеться, вже рукою подати, i раптом – каменем докинути, а далi – як iз лука дострелити, а ось уже й не з кожноi катапульти дiстанеш…
– Триклята площа! – лаявся необачний гiсть. – Рiдкiсний дурень пройде ii до середини, не заробивши серцевого нападу!
І помилявся.
Площу «закляли» не три, не дев’ять, а чотирнадцять разiв кращi професоригеоманти, отримавши за це подяку ректорату. На захисти дисертатiв, а точнiше, на банкети у зв’язку з успiшним захистом сюди з’iжджалося десяткiв зо три екiпажiв – усiм знаходилося вiльне мiсце для маневру.
Наступного року тут збиралися звести пам’ятник Нихону Сивочолу.
У спiввiдношеннi 14:1.
– Але от що дивуе, – сказав Фортунат Цвях своему друговi дитинства Матiасовi Кручеку, сидячи з ним у вiдкритiй ресторацii «Гранiт наук». – Поряд iз центральним входом в Унiвермаг стоiть щитдовiдник. Неподалiк вiд трьох чорних ходiв теж виставлено щити. Ще один щит – он де вiн, красень, у ресторацii. І скрiзь, червоним по жовтому, накреслено правила користування нашою чудесною площею. Плюс три чарiвнi слова, що iх треба вимовити, якщо квапишся. Чому нiхто з приiжджих нiколи не читае цi правила?
– Вони неписьменнi, – припустив Кручек, чорнiший вiд хмари.
Сьогоднi приват-демонолог, найвизначнiший теоретик Реттii, був не в гуморi. Схожий на скриню в сурдутi, вiн загрозливо нависав над столом. Складалося враження, що вiко скринi осьось розчахнуть – i на стiл, на венатора, на пiдлогу ресторацii рине сила-силенна мотлоху, небезпечного для здоров’я вiдвiдувачiв.
– Вони ледачi й недопитливi. І взагалi, як на мене, до нас iздить занадто багато всякого люду. Треба дати пораду Його Величностi спорудити на кордонах залiзну огорожу. От побачиш, Фарте, життя вiдразу налагодиться.
Матiас допив кухоль темного «Козла», другий за пiвгодини, i жестом послав служителя по третiй. Фортунат, обмежившись одним напiвкухлем, несхвально дивився на друга.
– Ти забагато п’еш, Маттi. Нещаслива любов?
Тепер уже можна було так жартувати. Агнеса Кручек померла з пологiв близько двадцяти рокiв тому, i горе встигло пригаснути, а згодом стати смутним спогадом.
– Нудьга, – коротко кинув Кручек.
– Причина?
– Недовершенiсть свiту.
– Ага, так i запишемо: без причини.
– Без причини навiть бiс не вплодиться. Фарте, я телепень. Я нездара. Я цiлковите й остаточне нiщо. Я нездатен навiть напiвемпiрично розрахувати дисоцiацiю корпускули флогiстону в синглетному станi. Я – сором держави, i не треба мене переконувати…
– Гаразд, – погодився мисливець на демонiв. Вiн теж при здоровому глуздi не взявся би за розрахунок дисоцiацii флогiстону. А примхи теоретика, який завжди вередував пiд час розумового застою, встиг вивчити до дрiбниць. – Домовилися. Ти – нiщо.
– Сам ти нiщо, – мляво, а головне, поза всякою логiкою огризнувся друг дитинства. – Хвала небесам, завтра на свiтанку я виiду до Брокенгарца. Дорога зцiлить мене. І я повернуся оновленим.
– Стривай! Маттi, благаю, повтори ще раз, що ти сказав! Ти iдеш до Брокенгарца?
– На жаль.
Нi, логiка явно уникала Кручека.
– Навiщо? Обслуговувати Вальпургiналii?!
Жахне видiння вiдвiдало Фортуната Цвяха. Радники курфюрста Леопольда припустили фатальну помилку. І замiсть одного з дванадцяти венаторiв до Парноi Дюжини було запрошено найсумирнiшого та найневиннiшого приват-демонолога, доцента Унiвермагу, сфiнкса кабiнетiв i грифона колоквiумiв. Треба негайно повiдомити, пояснити, вiдновити статус-кво…
– Якi ще Вальпургiналii?
Служитель принiс замовлення. Кручек виразно помахав кухлем, демонструючи свое ставлення до Вальпургiналiй, i припав до живлющоi вологи. Коли вiн одiрвався вiд пива, його вуса й борода були в пiнi й робили Кручека схожим на нерпеса, морського звiра-оракула.
– Я iду до Брокенгарца на запрошення мiсцевоi Палати мiри й ваги. У них днями помер магеталон. Ну, цей, котрий чиста одиниця. У Брокенгарцi схибнулися на еталонiзацii…
– Вiд чого помер?
– Вiд старостi! І тепер треба обчислити новий еталон. Десять кандидатiв уже вiдiбрано, залишилося зробити остаточну звiрку. У курфюршествi немае фахiвцiв потрiбного рiвня. Обербургомiстр звернувся з проханням у ректорат Унiвермагу, ректор дав згоду й велiв провести жеребкування серед доцентури… Одним словом, iду я.
– Тобi випав жереб?
– Я зголосився сам. Хочу розвiятися.
Фортунат полегшено зiтхнув. Поперше, жодноi помилки. Подруге, чотири днi дороги до Брокенгарца будуть куди веселiшi, якщо iхати не самому, а в гарному товариствi.
– Влаштуемо парубоцьку вечiрку? – смiючись, запропонував мисливець на демонiв. – Дамо жару?
Вiдомий теоретик, нинi – втiлення свiтовоi скорботи – кивнув.
– Влаштуемо. І дамо. Якщо на трьох, то чого не дати?
– Чому на трьох?
– Тому що нас буде трое. Ти, я та головний скарбiвничий Реттii.
Допивши кухля, вередливий приват-демонолог гепнув ним об стiльницю й оголосив пiдсумок:
– Трое в каретi, не рахуючи ескорту.
* * *
– Отже, – мовив скарбiвничий Август Пумпернiкель. – Розумiю. Доповiсте Його Величностi: завтра зранку я вирушаю до Брокенгарца.
Вiдпустивши лейб-скорохода, який принiс винятково важливу депешу, вiн опустився в крiсло. Поряд, на ломберному столику, стояла чаша з крижаними скалками та набiр лобових пов’язок. Але скарбiвничий не поспiшав охолоджувати палаючий розум.
Крайнiй засiб пiдожде.
Стан справ бентежив його невизначенiстю. Випускник Академii Малого Інспектруму, улюбленець скопцiварифметiв, вiн торопiв, коли ситуацiя не дозволяла точно обчислити спiввiдношення «за» i «проти». Востанне Пумпернiкель наразився на аналогiчну проблему в Академii. Завершивши вiсiмнадцятирiчний курс навчання, вiн вагався, що обрати: почесне оскоплення й кастрацiю та мiсце на кафедрi вищого множення – чи свiтську кар’еру, яка дозволяе стати рiвнею сильним свiту цього.
Коли тобi нема ще й двадцяти, оскоплення – потужний аргумент. Свiтська кар’ера перемогла, чисте мистецтво вiдступило в тiнь. На прощання арифмети попередили талановитого вихованця: вагання мають здатнiсть повторюватися, поки одного разу не стануть загрозою цiлiсному розумовi. Саме оскоплення дозволяе приборкати шал пристрастей, звiвши життя до насолоди чистою гармонiею чисел.
– Ти ще повернешся, – казали наставники.
Їхня правда – Август Пумпернiкель знав це. Наразившись на невизначенiсть, вiн ще бiльше переконувався, наскiльки вони мають слушнiсть. Але повертатися до Малого Інспектруму не поспiшав.
І ось знову королiвська депеша.
«Августе, любий! – писав Едвард II, вiдомий дружнiм поводженням iз вiрнопiдданими. – Певен, що пiклування про благо королiвства неабияк стомило тебе. Цим повiдомляю, що тобi надано тритижневу вiдпустку для поновлення сил. Тож сподiваюся, що свiй заслужений вiдпочинок ти проведеш у славнiм мiстi Брокенгарцi, з доброi волi сприяючи доцентовi Матiасовi Кручеку в обчисленнi тамтешнього мага-еталона. Поза сумнiвами, таке заняття змiцнить тебе лiпше, нiж перебування на водах у Лiттернi, де нудьга смертельна, ти вже повiр менi. Карета й ескорт iз напiвдюжини гвардiйцiв чекатимуть тебе завтра на свiтанку бiля твого будинку».
І пiдпис:
«З монарховою прихильнiстю, щиро твiй Едвард».
Ще був постскриптум:
«P.S. Мiй вiнценосний брат Леопольд, курфюрст Брокенгарцький, при нагодi велiв тобi кланятися».
Двозначнiсть постскриптуму насторожувала. Ясна рiч, скарбiвничий при зустрiчi навiть без нагадувань поштиво поклонився би курфюрстовi Леопольдовi. Але суть сумнiвiв крилася в iншiй площинi. Август Пумпернiкель розумiв, що вiн iде до Брокенгарца. Без варiантiв.
Вiн не мiг збагнути iншого: хочеться йому туди iхати чи нi?
З одного боку, дорога далека. Трясучка в каретi, пил, солонi жарти ескорту. Трактири, заiжджi двори. Їжа, шкiдлива для делiкатного шлунка. Можливо, нiчлiг пiд вiдкритим небом. Грабiжники, злиденнi жебраки, волоцюги. Собаки гавкiтливими зграями бiжать за екiпажем. Дiвки пропонують жирне молоко, немитi ягоди й своi сумнiвнi послуги.
Чотири днi туди, чотири – назад.
Бiльше тижня кошмару.
З iншого боку, Брокенгарц. Мiсцева Палата мiри й ваги – в арифметiв вона викликала поважний трепет. Еталонiзацiя життя – про неi, розумну та впорядковану, Пумпернiкель мав задоволення чути, але жодного разу не стикався безпосередньо. Розрахунок Еталона – нового замiсть старого, котрий зносився й спочивае на цвинтарi. Те, що еталоном у цьому випадку був маг, лише додавало принадностi. Обчислювати приемнiше, якщо кiлькiсть невiдомих прагне до нескiнченностi.
Це знае будь-який арифмет.
– Їду, – вголос вимовив скарбiвничий.
І додав, у поривi натхнення зробивши блискавичний розрахунок:
– Їду з радiстю, затьмареною на одну третину.
CAPUT II
де риплять колеса й цокають копита, бряжчить зброя та iржуть конi, заходить мова про гармонiю чисел, а там – про найстрашнiшi жахи, що трапляються на свiтi
Вiн виявився пророком, цей Август Пумпернiкель.
Карету й справдi трясло. Не минуло й години в дорозi, а скарбiвничий уже отримав перший напад «морськоi» хвороби. Далi накотився другий, третiй, шiстнадцятий… Так, Пумпернiкель обожнював рахувати. Але вiн i гадки не мав, що його життя буде обтяжене фактами, пiдрахунок яких додасть проблем.
Краще вже овечок при безсоннi нумерувати…
– Вiзьмiть м’ятну пастилку, – зглянувся на бiдолаху Фортунат Цвях. Венатор iхав верхи на гнiдому жеребцi, спiвав любовнi канцони й почувався чудово. – Кажуть, допомагае.
Пастилку скарбiвничий узяв.
Невдовзi переконався: не все те правда, що кажуть.
Снiдав вiн удома: гарячими булочками з маслом та суничним джемом, запиваючи iжу карафкою доброi кави. Обiдав – у трактирi бiля Ясних Задирок, селища стругальникiв. Годували тут дешево й сердито. Кров’яна, виходить, юшка з баранини, боби з гострою невiдь-чиею поребниною, редька зi шкварками, яйця зi смальцем.
Чорне пиво – рiкою.
Вечеряв – на заiжджому дворi дядечка Тiма, кульгавого дiдугана з викривленим уявленням щодо смачного та здорового харчування. Раки, варенi з хроном, наймiцнiша, аж дим iз вух, «хрiнiвка», свинячi нiжки в тертому хронi; пирiг зi спаржею, пармезаном i хроном, каша з равликiв iз додаванням молока та гiркого соку, вичавленого з…
Уранцi наступного дня до «морськоi» хвороби додалася «ведмежа».
– Можу закляття наслати, – запропонував Матiас Кручек, згорбившись у сiдлi.
Для теоретика, чоловiка дебелого, дiбрали кобилу-першеронку, – вона може нести лицаря при повному обладунку. Кiнь i вершник дуже були схожi одне на одного, що стало невичерпним джерелом для жартiвникiв iз ескорту.
У принципi, обидва чарiвники могли iхати в каретi. Але не хотiли, лише зрiдка забираючись у ii нутро – задушливе, курне, вщерть виповнене стражданнями Пумпернiкеля. Скарбiвничий потай був удячний магам за делiкатнiсть. Вiн нi хвилини не сумнiвався, що Цвях iз Кручеком караються в сiдлах тiльки вiд жалю до ближнього.
– Мене бабуся навчила, свiтла iй пам’ять, вона знахаркою була. Так от – дещо пам’ятаю. А якщо помилюся – не смертельно. Вас i так несе, мов по купинах…
– Дякую, не треба, – вiдмовився скарбiвничий.
І не стримавшись, запитав:
– Пане Кручек, даруйте мою цiкавiсть… От ви – вiдома людина, маг вищоi квалiфiкацii. І раптом: бабуся, древнi рецепти! Порiвняно з вашими прогресивними методами…
– Наiвна ви людина! – замiсть друга дитинства, що помчав уперед, вiдповiв мисливець на демонiв. – Квалiфiкацiя! «Конвергентний динамiкум чудес» редагувати – це так, квалiфiкацiя. Злiсного люцифуга на нижнiх ярусах геени переслiдувати – квалiфiкацiя. А бiщику, чи пронос, угамувати – то вже певнiше по-давнiшому, до бабусi!
Гвардiйцi ескорту дружно заiржали, налякавши коней.
Вiд самого початку вояки доп’яли Пумпернiкеля своею безпосереднiстю та розвиненим почуттям гумору. Вони пiдспiвували венаторовi, урiзноманiтнюючи канцони кепсько заримованими епiзодами з особистого життя. Вони втiшали меланхолiйного теоретика, знаючи всього один спосiб боротьби з нудьгою, – i самi дружно втiшалися за компанiю. Вони вголос коментували частi зупинки та бiгання скарбiвничого зза кущi на узбiччi.
Вони, мерзотники, навiть робили ставки: «море» чи «ведмiдь»?
Передаваний iз рук у руки, виграш знущально подзенькував.
Капрал, а вiн мав честь командувати ескортом, який дав собi волю, без суперечки погоджувався уговкати пiдлеглих. Вiн вислуховував прохання скарбiвничого й зi стараннiстю досвiдченого служаки уточнював: що саме заборонити? Спiвати хором iз паном венатором? Чи спiвати можна, але не про жiнок? Чи про жiнок, але романтичнiше? Єсть вiдставити про пiснi! Що ще? Заборонити образливi коментарi? І жестикуляцiю на вашу високоповажну адресу? Гаразд. Заборонити парi? Виконаемо. Чи парi залишити, але не на грошi? Обмежити розмiр ставок? Не дзенькати монетами поблизу карети?
Що? Не пити стiльки горiлки?
Не дихати у вiкно перегаром?
Ви звiр, пане…
Пумпернiкель проганяв капрала геть i втiшався квадратними рiвняннями. Слабка розрада, надто ж коли ти, випускник Академii Малого Інспектруму, припустився ганебноi похибки в розрахунках. Втiха вiд подорожування, затьмарена на третину? Усього на третину? Втiха?! Ох ти, рахiвнику…
Неминучий жах поiздки, пом’якшений дбайливiстю магiв на одну дванадцяту!
Ага, от i нiчлiг пiд вiдкритим небом.
Приiхали.
* * *
За пагорбами протягся пiвденний кордон Брокенгарцького курфюршества.
Приблизно там само, якщо вiрити очам, сiдало сонце.
Здавалося, велетень Прессiкаель, блукаючи, лiг вiдпочити й перекинув келих iз вином. Густий багрянець, наскрiзь просякнутий сизими й зеленуватими прожилками, неквапно розливався небокраем, щоб незабаром стекти у володiння Нижньоi Мами. Серпик молодого мiсяця, бiлястий i боязкий, дерся на вершини дубiвветеранiв, рятуючись вiд кривавоi повенi. Вiтер нiс прохолоду, – вiн летiв на мереживних крилах вiд вигину Вестфалицi – рiки невеличкоi, з численними перекатами, але щедроi на червону рибу-горбунку.
Спiвали птахи.
Трiскотiли цвiркуни.
Мовчали гвардiйцi.
– Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологовi, потай хитнувши головою убiк скарбiвничого. – Ладен побитися об заклад – вiн щасливий!
Венатор не помилився. І справдi, якби хтось сказав – та хоч i сам Едвард II! – Августовi Пумпернiкелю, що настане день, коли вiн забуде про невигоди дороги… Скарбiвничий розсмiявся би невдасi-вiщувальниковi у вiчi. А оце зараз терзався би тим необачним смiхом та докорами сумлiння.
Забувши про муку стомленого черева й натовченi сiдницi, дихаючи на повнi груди, вiн сидiв бiля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полi, нiтрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зiрки: гiлчастi, гранчастi, блискотливi…
Зiрок було багато. Так багато, що дух перехоплювало.
– Небес вiдкрилась глибина,
І зорi сяють в нiй довiку, —
Немае тiй глибинi дна
Й зiркам ясним немае лiку.
Фортунат наблизився до Пумпернiкеля, на ходу цитуючи куплет iз раннього Меморандуму:
– Зiркам, юначе, немае лiку, а глибинi – дна…
– Як це – лiку немае? – не вiдводячи погляду вiд неба, здивувався скарбiвничий.
Уперше стало ясно, що вiн, по сутi, ще дуже молодий.
– У цю мить, не зiйти нам iз цього мiсця, добре видно двi тисячi чотириста тридцять вiсiм зiрок. Плюсмiнус три зiрки. Думаю, коли припусти наявнiсть похибки на видимий астрал, на природнi явища, якi заважають вiльному огляду, а також узяти до уваги, що бiльша половина видимих наших дiамантiв перебувае нижче обрiю, i ми не можемо споглядати всю компанiю одночасно…
Вiн на мить замислився, наморщив чоло.
– Вiсiм тисяч чотириста сiмдесят дев’ять зiрок! – вигукнув скарбiвничий. – Я ладен закластися за цю благословенну цифру! І от що я вам скажу, пане Цвях…
Радiсний, пiднесений i сяючий Август Пумпернiкель пiдхопився.
– Настане день, коли Висока Наука дозволить нам наблизити Овал Небес! Усякий зможе глянути зiркам у вiчi! Я певен, що тодi iхня кiлькiсть, доступна посиленому магiею зору, досягне…
Ще мить роздумiв.
– Сiмдесяти секстилiонiв! О, дожити б!
Мисливець на демонiв не спромiгся на вiдповiдь. Будьяке слово пролунало би блюзнiрством i руйнувало б захоплення – таемниче, високе, недоступне простому маговi вищоi квалiфiкацii. Сiмдесят секстилiонiв? Вiн, який не боявся зустрiчей iз буйними дiтьми Нижньоi Мами, дагонами, ваалберитами й мамонцями, вiн здригнувся вiд двох слiв, що означали нечувану кiлькiсть.
– Зiрок без лiку, глибинi – дна, – глузливо проспiвав скарбiвничий, демонструючи цiлком пристойний, обертонистий тенор. – Хто автор такого примiтивного обчислення?
– Адальберт Меморандум, – тепер уже Кручек прийшов друговi на допомогу.
– Хто такий? Арифмет? Обчислювач? Орiентувальник?
– Поет. Штабс-секретар Ложi Силаботонiкiв, автор «Куртуазного Декларата». Знаменитий, мiж iншим, пiiт…
Пумпернiкель бридливо наморщив брови:
– Пое-еет! Я завжди говорив: ця ваша поезiя – жалюгiдна подоба арифметики! Найпростiша числова основа: ямб, дактиль, трибрахiй… тьху ти, як пак його?.. амфiбрахiй! У нас в академii говорили: в поети йдуть тi, кому не вистачило уяви для математики!
Вiн узявся в боки: ну-мо, спробуйте заперечити!
І раптом скис. Сiв на колишне мiсце, згорбився, накинув на плечi вовняний плед. Немов пiднебесся над хлопом затягло хмарами, заважаючи дивитися на зiрки.
– Добродii, вам бувае страшно?
На щастя, хоробрi гвардiйцi були заклопотанi власними справами. Інакше вони неодмiнно поцiнували би дивовижнiсть Пумпернiкелевоi реплiки. Чи бувае нам страшно? Хiба страх бувае? Страх накочуе, приходить, охоплюе…
Обидва маги кивнули без коментарiв.
Так, мовляв, бувае.
– Безпричинний? Ірреальний?
– Усiлякий, – вiдповiли маги.
– Але такий, що страшнiшого не бувае?
– Такий – теж.
Скарбiвничий зiтхнув iз полегшенням.
– А я думав, що це тiльки в мене… Хочете, розповiм?
* * *
Смутна повiсть Августа Пумпернiкеля, розказана плутано тихим голосом при беззаперечному спiвчуттi всiх слухачiв
У всьому минулому винуватi зiрки.
Уперше жахливий сон наснився Августовi Пумпернiкелю за рiк до закiнчення Академii. Готуючись до iспиту з теорii небезпечних наближень, вiн настiльки поринув у медитацiю, що не помiтив, як заснув. І перше, що побачив юнак у тiм снi, були зiрки.
Вiн перебував у примiщеннi без даху. Зоряний пил безборонно сипався в зал, де арифмети: скопцi, керiвники кафедр i студiозусивипускники – насолоджувалися гармонiею чисел. О, тут панував справжнiй бенкет розуму! Вiдкинувшись у застелених килимами ложах, упавши на волохатi звiринi шкури, часом освiжаючи себе яблуками та збадьорюючись вином, товариство дозволяло собi найвишуканiшi у свiтi задоволення.
Однi шалено бавилися скалярними й векторними величинами. Другi, впавши в екстаз, вiддавалися стохастичнiй апроксимацii. Третi, регочучи, мiнiмiзували функцiонал середнього ризику. Декотрi ретельно користувалися iнтерполяцiйними полiномами, iншi – вирощували дерева рiшень, в усiй iхнiй просторовiй i тимчасовiй складностi.
Словом, снився рай.
Мовчазнi служники снували помiж ложами, розносячи досконало бiлий папiр, жовтуватий пергамент i кремовий папiрус iз цукрового очерету. Вiд чорнильницьневиливайок млосно пахло розарiем, скрипiли пера, записувалися формули й рiвняння, яким ще не було рiвних, – корiнь добували з усього сущого, чудовий квадратний корiнь, чий смак солодкий до млостi, а плоди ароматнi!
І раптом зоряний пил над головами перетворився на руку велетня.
Волохата, могутня рука опускалася дедалi нижче. Було добре видно, як виграють атлетичнi м’язи, бугруються пiд шкiрою. Густо поросле волоссям передплiччя могло розчавити всiх, що зiбралися. У вузлуватих пальцях велетень стискав крейду, затесану, як долото.
– О! – злякано вигукнув юнак.
– О! – заволали згоднi з Пумпернiкелем бенкетуючi.
Але то був ще не найстрашнiший жах.
У мiру того, як наближалася каральна десниця, стiни залу почали мiнятися. Ще мить тому були всуцiль списанi цифрами, сполученими знаками множення та дiлення, чисельниками й знаменниками – картина, кращоi за яку годi й шукати в межах освоеного людиною! О! – написане розпливлося, заливаючи стiни смоляними патьоками.
Згасли свiтильники.
Засичали гноти в лампадах.
Крiзь непроглядну темiнь – лише зiрки мерехтiли над головами та свiтилася крейда в дивовижнiй руцi! – арифмети тремтiли, з’юрмившись у центрi зали. Вони прагли ввiйти в заспокiйливу медитацiю, бо помiчали, що найпростiшi формули iм бiльше не пiдвладнi. Плюс збився, мiнус затинався, а за дужки не вдавалося винести навiть смiття з хати.
Дiлення на нуль! – i то не викликало колишньоi огиди.
Рука зупинилася. Їдкий запах поту накрив бенкетуючих. Крейда зашаркала по чорних-чорних стiнах. На кожнiй заярiло по трое слiв: палаючих, пломiнких. Август Пумпернiкель не знав мови, у лонi якоi народилися цi слова, але змiст iхнiй був йому безперечно ясний.
Бiльше нiчого рахувати.
Бiльше нема чого обчислювати.
Бiльше нi до чого додавати й вiднiмати, множити й дiлити, бо шлях вiд умови до розв’язку пройдено вiдтепер та навiки, а нових шляхiв нiкому прокладати.
Пiдсумок пiдбито.
– О!
От i все, що залишилося вiд гармонii.
Стогiн переляканих iстот.
Юнак тремтiв, благаючи смертi. Йому здавалося, що вiн потрапив на останнi сторiнки пiдручника, туди, де чекають безжальнi вбивцi – вiдповiдi на питання, i страшнiшого фiналу вiн не мiг придумати.
Слова на стiнах догорiли й погасли.
Лише ворушилася над головою рука велетня.
* * *
– Я прокинувся вiд холодного поту, панове.
Скарбiвничий узяв iз рук гвардiйця миску з паруючою печенею. Кивнув головою на знак подяки, поставив поруч iз собою i взяв чашу з вином. Зазвичай помiрний, вiн одним духом випив пiвкелиха й лише пiсля цього звiв очi на спiврозмовникiв.
Нi, маги не смiялися.
Пумпернiкель був вельми вдячний iм за це.
– Декому я розповiв про той сон, – хлопець утяг голову в плечi, немовби в темному пiднебессi вже намiтився контур велетенськоi долонi. – Дехто зрозумiв, дехто приховав посмiшку або знизав плечима. Що ж, кожному свое. Додам тiльки, що то був перший випадок, коли я побачив жахливу руку, яка пiдбивае пiдсумок. Перший, але не останнiй. Незабаром я помiтив: якщо розповiсти про видiння кому-небудь, воно втiкае вiд мене. Спасибi, сьогоднi я матиму спокiйну нiч.
Знайомий гвардiець принiс ще двi миски й стосик коржiв. Потiм вояк повернувся до ескорту бiля багаття, i його хрипкий баритон приеднався до виспiвування хором пiсеньки «Миленька С’ю».
– Скiльки вам тодi було рокiв? – запитав мисливець на демонiв.
– Вiсiмнадцять.
– На п’ять рокiв старший за мене…
– У якому розумiннi?
Венатор посмiхнувся.
– У розумiннi дня зустрiчi з великим страхом. Менi було тринадцять… Певен, мiй страх такий самий смiшний, як i ваш. І такий же страшний. Вони часто ходять плiчоплiч: смiшне та страшне. Ми просто вдаемо, що розрiзняемо iх, цих братiвблизнюкiв.
– Ти нiчого менi про це не розповiдав! – зауважив Матiас Кручек, наминаючи печеню. – А я, мiж iншим, твiй друг дитинства!
– Що тут розповiдати?.. Втiм, гаразд. Слухай.
Спогади Фортуната Цвяха, викладенi зi стриманою iронiею – найкращим захистом вiд страхiть дитинства
Три роки навчання в найкращого у свiтi венатора – це огого!
Уважай, диплом з вiдзнакою – в кишенi.
Час – до дiла.
Жаль, Гарпагон Понурий, наставник юного Фортуната, цiлковито вiдповiв своему прiзвиську. Адже е такi люди, з яких зайвого доброго слова не вичавиш. Із Гарпагона, страховиська всiх iнферналiв, нi доброго, нi лихого, нi нейтрального – жодного слова не вичавлювалося без особливоi потреби. Хоча з друзями й колегами венатор бував цiлком говiркий.
Зате з учнем…
День народження тринадцятилiтнiй учень зустрiв, як звичайно, – серед тишi й на самотi: стирав пил iз товстелезних гримуарiв, мив закiптюженi реторти, полiрував жезли – символи влади – та товкмачив, щоб од зубiв одскакувала, чинну класифiкацiю демонiв за Триеру-Лапфурделем:
– Дев’ятий чин – спокусники й злозичливцi; восьмий чин – обвинувачi та спостерiгачi, сьомий чин – сiячi розбратiв; шостий чин – посудини беззаконня… Нi, посудини – це третiй! А шостий… Лжечудодii? Карателi? А, згадав: шостий чин – повiтровладцi, що напроваджують заразу!
Попереду бовванiли ще три класифiкацii – планетарна, за родом занять та за дiлянками впливу. Слово честi, хотiлося взяти за чемери мудрих класифiкаторiв, якi живого демона, мабуть, й у вiчi не бачили – та надавати iм, як слiд, ще й колiном пiд зад на остаток!
Ми – мисливцi чи жалюгiднi зубряки?
Слiд зауважити, що Фортунат «живого демона» теж поки що не бачив. Тiльки самохiднi опудала в залi для навчальних поединкiв. Ну, картинки не беруться до уваги. На картинках будь-який дурень…
«І коли був малим, – пiдказала пам’ять. – Пам’ятаеш, ти сидiв на огорожi, Маттi ховався за кущем жасмину, а купа фiолетового гною на ваших очах зжерла фокстер’ера Шумка? Ти тодi анi краплi не злякався».
А зараз – i поготiв, вiдповiв на згадку Фортунат. Жменя «пекучих голок» iз рукава, шiстнадцяте закляття Вiнера в контроктавi… Голос, щоправда, тiльки почав ламатися. З контроктавою – кепсько. Але бойова мобiлiзацiя ресурсiв – i пiвень басом закукурiкае! Лiвою рукою – помах Трьох Лекал, iз краплинним скиданням…
Захопившись, вiн зобразив Три Лекала й ледь не розбив улюблену вчителеву реторту. С переляку забувши, що Гарпагона немае вдома, юнак забубонiв уголос класифiкацiю за дiлянками впливу:
– Смерть – ваалберити й бабаели; ненависть – андраси та агалiарепти; таемницi – пiфони й делепiтори…
«Доведи! – пам’ять поступилася мiсцем гординi. У внутрiшньому голосi почувся дзенькiт металу й грiм овацiй. – Викликати демона, приборкати й продемонструвати Гарпагону. Мабуть, вiн тiльки й чекае, коли ж я нарештi зроблю це самотужки. А що? Я б на його мiсцi поводився точнiсiнько так само. На словах забороняв би навiть до опудала зайвий раз пiдходити, а на дiлi – випробовував учня бездiяльнiстю. Перевiряв би: маруда чи путнiй чоловiк? Буду слухняний – впродовж усього життя полiруватиму жезли…»
О, солодке видиво! Тихий, покiрний, мов ягнятко, делепiтор у путах уклоняеться вчителевi, котрий повернувся, – i розповiдае, як спритно його приборкав цей молодий, але такий вправний маг, що цiлком заслужив на заохочення. О, спокуса серця!
Розхвильований Фортунат розгорнув гримуар, якого тримав у руках.
– Інгредiенти правильного виклику за Мерлем: череп мерця, очищений мурахами, кров чорного кота, земля з трьох перехресть, скалки кухля, взятого в заснулого п’яницi…
П’ять хвилин – i все було зiбрано якнайкращим чином.
– Захист за Нексусом: пентаграма з вiдтятими другим i п’ятим променями, три нiмбус-смолоскипи, коло з морськоi солi, товчений нефрит, бубонцi До Юрга…
Ще п’ять хвилин – на установку захисту.
«А раптом я викличу демона, з яким не зможу впоратися? – навернулася пiдленька думка. – Я? Не впораюся? Сором тобi, мисливцю!»
– Тохт’ада тартип хурадир, – заклинання поволi починало проникати крiзь оболонки свiту. – Ат соонда айлан хал’ган! Чибетей тус кiлген…
Трiщина розiтнула повiтря над пентаграмою. Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипiв. Зеленавий димок став схожий на рiдке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелi. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькiт бубонцiв став гучнiший – тепер вiн голкою вгвинчувався в мозок.
Розширившись, трiщина перетворилася на вузький портал.
У глибинi, серцем у ранi, пульсувала геена.
А посеред пастки стояв…
О, так, юний Фортунат Цвях викликав демона, з котрим нiзащо не зумiв би впоратися.
– Я так i думав, – тужно прорiк викликаний, копнувши ногою найближчий нiмбус-смолоскип. – Сiль, бубонцi, самохiд… Захист за Нексусом – вiдмiнно. Виклик за Мерлем – задовiльно. Поведiнка – огидна, але передбачувана. Де тут у нас лозини? На честь дня народження одного нахабного недолiтка, по фiлейних частинах…
Риторичне запитання.
Зрозумiло, Гарпагон Понурий добре знав, де в його домi стоiть дiжка з ропою та лозини, вимоченi саме для таких випадкiв.
* * *
– Звiдки ж я знав, – розвiв руками венатор, коли слухачi вiдреготалися, – що Гарпагон усi виклики з дому замкнув на собi? Бар’ер «Сiм лих», iз «трiскачкою». Кого хочеш клич, хоч самого Вiчного Мандрiвця – один бiс… Нi, теперто я його розумiю. А тодi… Вiн менi сiдницi так розмалював – куди тому художниковi Пельцлеру! Тиждень спав на животi!
Скарбiвничий подався вперед:
– А страх? Страх у чому? Ви мали на увазi: злякалися появи наставника?
Крива посмiшка послужила йому вiдповiддю.
– Нi, пане. Пiд страхом я мав на увазi зовсiм iнше. Адже портал був справжнiй. І геена – справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвiночок… От, виходить, я й побачив навiч: яке воно, пекло. У щiлинку пiдглянув. Кричав потiм ночами. Слiзьми вмивався. Заiкатися почав. Гарпагон вiдшептав, спасибi йому, розумниковi…
Вiдставивши миску, мисливець на демонiв дивився на скарбiвничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, i не жертвою, а ловцем. Нi, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що вiн побачив його крiзь щiлинку тодi, тринадцятилiтнiм шмаркачем.
Не те, до чого звик, а те, чого не сподiвався.
– Менi цей сон i досi сниться. Я через нього вчитися почав – вiд зубiв одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плотi туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повiрите – донинi…
Пiднебесся зробилося чорним-чорним. Зiрки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардiйцi, обговорюючи своi любовнi та вiйськовi пригоди. Фиркали конi. Рiка вирувала на перекатах: аж сюди чутно.
– Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собi доводити: не боюся! Нi крапельки не боюся! Куди тiльки не лiз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучi Нори… Доведу, заспокоюся, подрiмаю собi нишком на лаврах. Аж тут знову сниться… Смiшно, еге ж?
– У мене теж сон, – замiсть вiдповiдi повiдомив Матiас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. – Сниться, начебто Агнеса померла.
Венатор зiтхнув.
– Не треба, Маттi. Агнеса померла давним-давно. І це не сон.
Приватдемонолог, золота голова, посмiхнувся так само криво, як заледве перед ним – мисливець на демонiв.
– Не треба, Фарте. Я не божевiльний. Просто сниться… Я потiм пiдхоплююся, геть спiтнiлий, i радiю. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, i все буде добре… А потiм згадую. Так, сон. І всетаки… У кожного свiй страх, панове.
Вiд iншого багаття до них поспiшав капрал iз теплими плащами.
CAPUT III
у якому героi прибувають до славного мiста Брокенгарца, знайомляться з «еталонним» життям курфюршества, Август Пумпернiкель захоплюеться, Матiас Кручек спростовуе постулат, i всi беруться за виконання своiх обов’язкiв
– Ідилiя, – резюмував Кручек.
Вiн дивився з вершини пагорба на мiсто, що розкинулося внизу. Мета поiздки тiшила зiр. Мiсто було не таке вже й мале, хоча здавалося iграшковим, мало не льодяниковим. Стiни жовтого каменю виструнчилися вгору, зубчастi башточки з бiйницями та червоними ковпаками були схожi на капелюшки пiдосичникiв. Спицi вузьких вуличок радiально розходилися вiд центральноi площi-маточини з будiвлею ратушi на нiй. Строката мозаiка дахiв, труби, вiтродуви у виглядi рибок чи носатих дивакiв, зграi голубiв…
Скарбiвничий повчально пiдняв палець.
– Гармонiя – в доцiльностi й порядку.
– Угу, – кивнув приват-демонолог. – Особливо здалеку. А зблизька, мабуть, виявиться, як скрiзь. Вiд стiчних канав сморiд, прислужники ледачi, в готелi кишма клопiв. А вечорами – п’янi бiйки та шляхетнi дуелi, якi мало чим вiдрiзняються…
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/snull-vampira-redzhinalda/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения